Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

смачне, певно, було в сатанинській аптеці варене і дистильоване, бо де ж би то інакше бути могло, аби-м пам'ять стратив, ледве язика замочивши? Звичайно, бувало, коли чоловік трохи міру перебрав, то порядні сни мав, але не такі якісь нечувані дивадла. А снилося мені, що я перетворився на такий великий пухир, а якийсь цирулик, маленький такий німчик, зі страшно довгим шилом коло мене танцює і конче хоче проколоти. Я його прошу, аби мені дав спокій, погрожую, клену, втікаю, а він весь час із тим страшним шилом коло мені бігає і кричить: «Мосьпане поляку, дай вколоти сраку!» І такий той гунцвот мене шилом своїм допав, саме коли я зі страшним криком прокинувся, мокрий від поту.

Ми на ту балаканину так сміялися, аж за боки бралися. А Завейда далі провадив:

– А я вам скажу, що ту ся сміяти нема з чого! Я нечестивих снів ніколи не мав, і хоч я не вчений, а проте знаю, що ся поштивому шляхтичеві снити повинно, а що ні. Панянка після марципанів чи після смажених мигдалів більше вина вип'є, ніж я випив з ласки того Лопотана, Чапатана чи Залатана. Тьху! А потім снилося, що я хінський монарх і в жовтім блаваті на золотому столі сиджу, а тут мій міністр до мені йде з папером, списаним якимись страшними каракулями, і щось мені довго крізь ніс читає. Але я того блазня слухати не маю потреби, і лусь його по лобі, а міністр раптом розпався на тисячу таких самих хінчиків і кожний мені знову щось читає, і всі крізь ніс. А тут я перетворююся на залізний цвях, а хтось мені молотом валить по голові, забиваючи в камінний мур. А потім – на страшну руру а потім – на якогось чубатого птаха… І так весь час і весь час, аж врешті змінився на олійного каганця, який горить, а при тім каганці, себто при мені, якась баба, певно відьма, з кривим і довгим носом, як шабля яничарська, страшне щось читає з великої чорної книги, а на мене страшним оком дивиться, кулаком погрожуючи, бо темно свічу, а я ту ані руш ясніше палитися не можу, хоч би й хтів зі страху перед тою відьмою. Вона щохвилі ґнотик в каганці підтягує, а мені здавалося, мовби хто великими обценьками носа щипав – і так читає і читає, а я горю і горю, аж нарешті тота страшна баба книгу закрила і дмух! – задмухала мене. Я згас, і темрява настала, а я про себе нічого більше не пам'ятаю. Тьху, тьху!

Ми знову в сміх, аж на кінські гриви лягаємо, і так нам весь марш минув на смішних оповідках Завейди.

У Куликові знову нічліг малисьмо, а раненько рушили до Львова. Звелів я перед тим всій хоругві причепуритися, капелюхи з галунами насадити, колети начистити, усі паски і ремені добре вибілити, чоботи виполірувати до блиску, вуси галантно накрутити. А ми, офіцери, почепили парадові колети, пов'язали золоті шарфи і шабельтаси.[71] Аби ескадрон виглядав гонорово, я випросив собі у Варшаві трохи більше «шафрану», тобто сурмачів і довбушів, бо мусите знати, що коли такі полкові грайки мають на собі мундири жовтого, мов шафран, кольору, тоді їх жартівливо називають «шафраном».

Ото такою пристойною командою біля десятої години ранку прибулисьмо до Львова. А на ті часи вояки дефілювали рідко, тому, коли входила до міста хоругва, народ вибігав тлумами. Так власне і цього разу сталося, нас зустріли вже на передмісті кілька офіцерів львівського гарнізону і з тріумфом запровадили до міста.

На Ринку ми спинилися, хоругва вишикувалась в очікуванні генерала Коритовського. Незабаром надійшли разом із ним генерал Грабовський і староста Коцький, генерал-майор Вітте, командант Кам'янця-Подільського, бо власне на короткий час до Львова заїхав. Я відрапортував, як годиться. Генерал Коритовський зробив огляд війська, влаштував перезву, а потім наказав мені задемонструвати, чого моя хоругва вартує. А що я мав жовніра навченого, то справився цілком вдало, так що генерал з подивом дивився, а дуже мені дякував, прихвалюючи і віншуючи, що моя хоругва перед жодним гетьманом чи маршалком встиду би не зробила.

Така похвала дуже мене втішила, бо генерал Коритовський був великим знавцем військової справи, ази якої запізнав на службі у гвардії короля пруського. Цінував собі дуже офіцерів, які практикували чужоземну військову дисципліну і тішився, коли йому якісь із них під команду дісталися:

– Вітаю вас зі щирого серця ві Львові, – сказав до мене, – і тішуся дуже, що ви до мене потрапили. Дивуюся, як то вас хто инший не перехопив, і ви сюди, на Русь, щасливо дісталися. Таких офіцерів нині мало.

– Чи на Русі, чи під боком короля, завше Речі Посполитій служити буду. Зі свого боку теж тішуся, що під команду такого славного генерала переходжу.

Після обміну ґречними компліментами генерал усіх офіцерів запросив до себе післязавтра на обід, після чого я відразу обсадив гауптвахту у ратуші своїми вояками, а сам на кватиру свою подався.

Коли в день мого примаршу до Львова вийшов я з Аксами-цьким на місто, аби ся з ним зазнайомити, а Завейда, що знав Львів із давніших часів, провадив нас, спіткали ми на великий подив Запатана. Власне виходив з наріжної кам'яниці на Ринку, де мешкав воєвода поморський Лось. На Запатана чекала чорна карета, запряжена четвіркою вороних коней, з двома муринами на козлах. Усе таке було чорне, як і сам пан, бо ані на кареті, ані на упряжі не було ні одної світлої нитки чи ґудзика, хоча усе виглядало і галантно, і пишно: чорні оксамитні шори, шовкові заплітки і віжки також чорні, хоч і з найкоштовнішого матеріалу і модного крою.

Сам Запатан вбраний був так само, як бачили ми його у равській корчмі, з тим самим діамантом і при тій самій шпазі, тільки на грудях мав якусь зірку невідомого мені ордену. Помітивши нас, привітався, злегка схиливши голову, ми відклонилися, тільки Завейда набурмосився і вуса заводіяцьки підкрутив, мовби йому того вина досі пробачити не міг. Аксамицький аж поблід, як побачив чужинця, і аж йому очі заіскрилися; якби нас не соромився, то, певне б, за його каретою пішки побіг.

Але вже наступного дня Аксамицький довідався, що Запатан у Львові буде тривалий час мешкати, та що за містом, недалеко палацу князя Яблоновського, винайняв собі великий старий будинок, який колись панам Калиновським належав, а останнім часом пустував. Казав мені Аксамицький, що з такої